Село Мочулище належить до Мочулищенської сільської Ради Дубровицького району Рівненської області. Крім с. Мочулище до Мочулищенської  сільської Ради належить село Крупове і село Червоне, яке раніше носило назву і по документах та мешканцями села називалося село Острівці.

Перша згадка про село належить до 1561 року. Життя села не розривно пов’язане з історією м. Дубровиця.

Після Люблінської унії 1569р. Дубровиця у складі Волинських земель переходить до Польщі. У 1795 році Дубровиця стала волосним центром Дубровицького округу Волинського намісництва, а 1797 року входила до Ровенського повіту Волинської губернії.

Ближче до середини ХУІІІ ст.. дубровицька маєтність перебувала у власності князя М. Огинського. Після його смерті ця маєтність у 1750 році переходить до його дочки, яка була одружена з  Бжостовським який, за «споживчий» характер використання маєтку був винний великі суми грошей кредиторам, а найбільшим кредитором його був  граф Плятер. Після судового процесу 1777 році став власником  маєтку.

За інвентарем 1777 р. маєток мав 40тис.га. землі. Половина їх була ріллею і сіножаттями , а на 12,5 тис. га. Росли ліси. Останнє і привабило Плятера,бо це була база для випалювання поташу. Його собівартість була низькою,бо виробництво базувалося на використанні праці кріпосних селян у фільварково – поміщицьких господарствах. Протягом століття їх кількість у графстві зросла від 4до 6.

За постановою Плятера ремісники працювали на матеріалах замовника , а також і на графський двір. Тоді значно пожвавилося і розширилася торгівля. Ходовими товарами, якими торгував двір, були горілка,сіль, воли, поташ і риба. Горілку і волів возили до Варшави, сіль до Пінська, Горобина і Бродів, поташ – до Бреста для подальшої сплавки у Гданськ, рибу – у Луцьк і Пінськ.

Уся зовнішня торгівля була зосереджена у руках графа, а внутрішній ринок контролювали євреї.

На початок ХІХ ст.. у маєтку існували Воробинська винокурня, пивоварня, поташеві буди,фабрика для виготовлення дубової клепки, а в 1802р. запрацювала сукона фабрика. Плятери у різних родинних особах керували Дубровицею до 1918 року. 

Мешканці села Мочулище зберігають пам’ять про буремні дні 1918 року, коли було проголошено радянську владу, в Дубровиці вибухнуло повстання робітників і селян. Кузьма Мороз сформував у Мочулищі партизанський загін, Який брав участь у повстанні.

У Волинських єпархіальних відомостях за вересень 1888 року сказано, що до міста Дубровиця належали «деревни приходи: золотоє 10 верст, Поздни 12в., Ясенець 6 в., Островци 6 в., Мочулищи 5в., Круповье 6 в.».

А тому за старим адміністративним поділом с. Мочулище належить до Дубровицької волості Рівненського повіту – с. Мочулище, Ровенського уезда, Домбровицкой волости: с. Островци Ровенського уезда, Домбровицкой волости.

В «Памятной книге Волынской губернии» за 1913 рік подаються такі відомості на кінець 1909 року: «… с. Мочулище, Ровенського уезда, Домбровицкой волости – число дворов 60,  число жителів – 520; с. Островци, ровенського уезда, Домбровицкой волости – число дворов – 38, число жителів – 240; с. Круповье, Ровенського уезда, Домбровицкой волости, число дворов – 60, число жителів - 580 ».

Ці ж відомості жодним словом не говорять про інші дані, зокрема не дають ніяких відомостей  про школи, медичні заклади, культосвітні установи, зате подають відомості про наявність поліцейських станових: «… с. Мочулищи, Ровенського уезда, Домбровицкой волости полицейских станових – 4; с. Островци, Ровенського уезда, Домбровицкой волости полицейских станових – 4; с. Круповье, Ровенського уезда, Домбровицкой волости полицейских станових – 4».

Всі ці відомості є результатом дій Статистичного Комітету Волинської губернії, який так збирав відомості, що не міг дати ніяких даних про освіту населення сіл Мочулище, Острівці, Крупове.  Згідно  Ризького  договору 1921 р. м. Дубровиця підпадає під польську окупацію і належало до Сарненського Поліського, а  з початку 1931 р. до Волинського воєводства.

Перші відомості про школу дають жителі села, підкреслюючи, що в селі Мочулище стала працювати за часів панської Польщі школа в 1923 році, в якій навчалось 40 учнів. Заняття проводилось в 2-х класних кімнатах на польській мові, в селі було 2 вчителі.

В селі не було телефонного зв’язку, радіо; знаряддям праці були плуг, борона, граблі, коса, серп. Про механізацію трудомістких процесів в сільському господарстві не було і мови.

Населення освітлювало хати лучиною, вело натуральне господарство, все необхідне для проживання (одяг, взуття) вироблялось в домашніх умовах. З одягу верхнього  і спіднього головним матеріалом було полотно домашнього виробництва, а за взуття служили личаки.

Населення жило,  в основному, за рахунок свого господарства. Тримали коні, корови, воли, свині, птиці та ін.. Будинки , худобу хто хотів страхував і платили страховку, а за поле обов’язково треба було сплачувати податки, якщо не розраховувався, то приходив  «стягайло» забирали з хати, що було. Тому, зазвичай,  «боржники» все своє майно переносили до родичів, сусідів щоб не забрали за борги.

Злодіїв ловила міліція: штрафували, судили.

Поле обробляли своїми силами кіньми, волами. Землі було в різних сім’ях теж по різному. Сіяли жито, гречку, льон, просо, ячмінь та ін. З овочів: моркву, огірки, квасолю, картоплю. Гречку, овес - косили, а жито, пшеницю - жали серпами. Молотили ціпами. З обмолоченої соломи (правиці) робили «куліки» якими крили хати.

Луг сільський був від Сельця до Дубровиці. На лузі  заготовляли сіно для своєї худоби . За дорогу на луг платили або (відробляли) шарварок. Хто їхав одним конем - шість днів, а парою - дванадцять, піші теж платили або (відробляли) шарварок.  Хто платив , а хто розраховувався м’ясом або відробляв.

В «саду»  був панський двір, жили пани Березовські. Вони були управляючими. Головний двір був у Воробині. Тримали вони велике господарство: коні, велику рогату худобу,був молодняк і на відгодівлі. Для худоби возили брагу з Воробина, на возу або санях стояли великі бочки. Була в них земля. Обробляли , вирощували с/г культури. Польовим у пана був Богдан Степан Семенович.

До пана Березовського односельці ходили  в заробітки:  сіяли, орали, сапали пасли худобу. За день у пана заробляли від 0,60 до 0,80 грошей. Були в них люди , які працювали постійно, в них було своє житло.

В пана Березовського були дочки Галя і Стаха, які теж  тут працювали. З розповідей людей,  пан Березовський був доброю,  справедливою людиною. Вбили Березовського у війну.

Ліс охороняли лісники –«стражніки». Жили вони: хто в селі , хто біля лісу, а хто і в лісі. Згадують Поповича (де він жив  поле називаю «попове»), Аграмишина, Вишневського… Вони теж держали господарство, худобу. Наймали жителів на роботу. При тому вони, стражники, не платили за випас худоби, пасли в лісі. Місцеве ж населення щоб в лісі збирати ягоди, гриби мали купити квитки. Дорожчий був квит де було вказане прізвище, бо по ньому в ліс могли іти всі із сім’ї. Якщо було вказане коли народився, то цейквиток був дешевший, бо тільки один міг іти. Ягоди носили в Дубровицю продавали євреям. Збирали чорниці руками бо коли лісник зловить хто бере «греблінкою» то штрафували.

В ласі є «тартацька» дорога ,  урочище «Тартак»  називають так тому, що там жили поляки. Місцеві жителі ходили до них на роботу. Були і постійні працівники які там жили. Це було помістя: будівлі, худоба, поля. Діяла вузькоколійка, працювало дві пилорами, циркулярка. Приводив у рух ці механізми паровик на 95 кінських сил.  Спалювали  тирсу і цей паровик виробляв енергію. Там різали доски, «сніпри» (схожі на шпали), блоки (обстругана з двох боків дерево). Керував  «Тартаком» Клім. Слівінський був механіком, у нього було два сини: один працював бухгалтером , а другий робітником.  Поляки або місцеві, які були грамотні (називали їх «браканєри»)вели облік, видавали квити людям, які перевозили  підводами ліс на станцію. За перевезення людям платили.

У 1939 р. керував «Тартаком» єврей Нохим.  В цей час платили добре робітникам. Під час війни «Тартак » спалили. Також в лісі працювало дві смолярні. Там жили і працювали люди з нашого села. Ліс для населення виписували.  На роботу в ліс наймали людей. Садили, пололи, копали лучину.

Жив в селі пан Літвора. В нього був власний будинок на чотири кімнати. За часів радянської влади в цьому будинку була с/рада, медпункт, здавали цей будинок під квартири. Тримав лавку (магазин). У магазині були різні товари, промислові та продовольчі. Дітей у нього не було. У власному господарстві тримав коня і дві корови.

З 1931 року почалося будівництво школи. Її за власні кошти побудував пан Літвора. Цього року школа почала працювати. Це була початкова школа з двома класними кімнатами, кімнатою для вчителів та канцелярією. Сюди вчителювати приїхали молоде подружжя із Стрільська  -Генріх і Хелена Шнайдери.

У 1939 році пана Літвору вивезли до Сибіру.

В 1939 році Рівненщина була воз’єднана з радянською  Україною.      Жителі села з великою радістю зустріли прихід Червоної Армії

На той час найзаможнішою людиною у Мочулищі вважався Перішко Тодось Тадейович. Була в них своя ручна машина для обмолоту зерна, віялка, січкарня. За обмолот людям, плати не брав але люди їм відробляли (допомагали молотити).

Велика Вітчизняна війна

Під час війни 47 мешканців села воювали на фронтах, 32 з них нагороджено орденами і медалями Радянського Союзу 21 поліг у боротьбі за визволення рідної землі.

Їх прийняла війна, лишивши списки

Богдан Іван Григорович,

1919 p., с. Мочулище, українець. Мобілізова­ний в 1940 р. Рядовий. Загинув.

Богдан Микола Власович,

1920 p., с. Мочулище, українець. Мобілізова­ний в 1944 р. Рядовий. Загинув, чер­вень 1944 р. Похов. у с. Ординка Свіслоцького р-ну Гродненської обл., Беларусь.

Богдан     Микола     Григорович,

1910 р., с. Мочулище, українець. Мобілізований в 1940 р. Рядовий. Загинув, 1944 р.

Богдан Семен Якимович,

 1900 p., с. Мочулище, українець. Мобілізова­ний в 1944 р. Рядовий. Помер від ран, жовтень 1944р

Богдан Степан Павлович,

1907 p., с. Мочулище, українець. Мобілізо­ваний в 1944 р. Рядовий. Загинув у бою, червень 1944 р. Похов. у с. Проскурня  Жлобинського р-ну Гомель­ської обл., Беларусь.

Валковець    Адам     Максимович,

1912 р., с. Мочулище, українець. Мо­білізований в 1944 р. Рядовий. Про­пав безвісти, липень 1944 р.

Вальковець   Андрій   Лукашович,

1924 р., с. Мочулище, українець. Мо­білізований в 1944 р. Рядовий. Заги­нув, червень 1944 р. Похов. у с. Гора Псковського р-ну Псковської обл., Росія.

Вальковець   Віктор   Прокопович,

1923 р., с. Мочулище, українець. Мо­білізований в 1944 р. Рядовий. Заги­нув, березень 1945 р. Похов. у с Джікоте Тукумського р-ну, Латвія.

Вальковець   Дем'ян   Лукашович,

1907 р., с. Мочулище, українець. Мо­білізований в 1944 р. Рядовий. По­мер від ран, лютий 1945 р. Похов. у с. Вольфсдорф, Східна Пруссія.

Вальковець    Дмитро    Петрович,

1919 р., с. Мочулище, українець. Рівненська область                                                                        Мобілізований в 1944 р. Рядовий. Заги­нув, 1944 р.

Вальковець Кузьма Максимо­вич,

1907 р., с. Мочулище, українець. Мобілізований в 1944 р. Рядовий. По­мер від ран, березень

1944 р.

Вальковець   Микола   Лукашович,

1918 р., с. Мочулище, українець. Мобілізований в 1944 р. Рядовий. Загинув, грудень 1944 р.

Вальковець   Микола   Микитович,

1904 р., с. Мочулище, українець. Мобілізований в 1944 р. Рядовий. Помер від ран, листопад 1944 р. По-хов. у м. Вільнюс, Литва.

Вальковець  Олексій  Васильович,

1924 р., с. Мочулище, українець. Мобілізований в 1944 р. Рядовий. Пропав   безвісти,   грудень   1944   р.

Вальковець      Остап      Гнатович,1913 р., с. Мочулище, українець. Мобілізований в 1944 р. Рядовий. За­гинув, червень 1944 р. Похов. у с. Ординка Свіслоцького р-ну Грод­ненської обл., Беларусь.

Вальковець     Петро    Захарович,

1922 р., с. Мочулище, українець. Мобілізований в 1944 р. Рядовий. Загинув, червень 1944 р. Похов. у с. Гора Псковського р-ну Псков­ської обл., Росія.

Вальковець    Пилип    Кирилович,1904 р., с. Мочулище, українець. Мо­білізований в 1944 р. Рядовий. Помер від ран, березень 1944 р.

Вальковець Хома Савич,1901 p., с. Мочулище, українець. Мобілізова­ний в 1944 р. Рядовий. Загинув, чер­вень 1944 р. Похов. у Литві.

Герасимчук Михайло Онисіойвич,

1920 р., с. Мочулище, українець. Мобілізований в 1944 р. Рядовий.Помер від ран, червень 1944 р. Похов у м. Сміловичі Мінського р-ну Мім ської обл., Беларусь.

Герасимчук   Петро    Онисійович,

1904 р., с. Мочулище, українець Мобілізований в 1944 р. Рядовий Загинув у бою, березень 1945 р. Похов. у с. Леммен Щецинського в-ва, Польща.

Голяка      Григорій      Макарович,

1917 р., с. Червоне, українець.  Moбілізований в 1944 р. Рядовий. Заги нув у бою, березень 1945 р.

 

Похов. у с Блізхевенд Ельблонзького в-ва, Польща.

Голяка    Григорій     Прокопович,

 1912 р., с. Червоне, українець. Мо­білізований в 1944 р. Рядовий. Про пав безвісти, грудень 1944 р Дубровицький район

Голяка Іван Трохимович,

 1919 p., с. Червоне, українець. Мобілізова­ний в 1940 p., Рядовий. Загинув.

Голяка Кузьма Микитович,

 1924 р., с. Червоне, українець. Мо­білізований в 1944 р. Рядовий. Заги­нув.

Голяка Микола Іванович,

1908 p., с. Червоне, українець. Мобілізо­ваний в 1944 р. Рядовий. Пропав безвісти, лютий 1945 р.

Голяка Тадей Кононович,

1912 p., с. Червоне, українець. Мобілізова­ний в 1944 р. Рядовий. Загинув у бою, жовтень 1944 р. Похов. у с. Затори, Польща.

Голяка Федір Микитович,

1924 p., с. Червоне, українець. Мобілізова­ний в 1944 р. Рядовий. Загинув, 1944 р.

Гончар Артем Онисимович,

1899 р., с. Мочулище, українець. Мо­білізований в 1944 р. Рядовий. Про­пав безвісти, вересень 1944 р.

Грицюк Гаврило Микитович,

1910 р., с. Мочулище, українець. Мобілізований в 1944 р. Рядовий. Загинув, червень 1944 р.

Грицюк Павло Микитович1910 р., с. Мочулище, українець. Мо­білізований в 1944 р. Рядовий. Заги­нув.

.Заблоцький    Адам     Пилипович,

1924    р., с. Мочулище, українець. Мобілізований в 1944 р. Рядовий. Помер, квітень 1944 р. Похов. у м.   Київ,   на   Лук'янівському   клад.

Заблоцький       Іван       Левкович,

1925    р., с. Мочулище, українець. Мобілізований в 1944 р. Рядовий. Пропав   безвісти,   грудень    1944   р.

Заблоцький Сергій Іванович

 

1917 р., с. Мочулище, українець. Мо­білізований в 1944 р. Рядовий. Заги­нув, березень 1945 р. Похов. у с. Ушаково Гур'євського р-ну Ка-лінінградської обл., Росія.

Івандюк   Леонтій    Тимофійович,

1900 р., с. Червоне, українець. Мобі­лізований в 1944 р. Рядовий. Помер від ран, жовтень 1944 р.

Луцук Адам Вікторович,

 1919 p., с. Червоне, українець. Мобілізова­ний в 1941 р. Рядовий. Пропав без­вісти, травень

1944 р.

.Мозоль Петро Петрович,

1914р. ,с Мочулище, українець. Мобілізований в 1944 р. Рядовий. Загинув у бою, червень   1944   р.   Похов.   у   м.Бобруйськ, Беларусь.

.Переходько     Сергій     Павлович,

1912 р., с. Мочулище, українець. Ми білізований в 1944 р. Рядовий. Загинув, серпень 1944 р. Похов. у м .Барановичі Брестської  обл.,   Білорусь

Позняк      Панас      Кіндратович,

1908 р., с. Мочулище, українець Мобілізований в 1944 р. Рядовим Пропав   безвісти,   вересень   1944   р

Позняк      Назар      Григорович

1912 р., с. Мочулище, українець. Мобілізований в 1944 р. Рядовий. Пропав  безвісти, липень 1944 р.

Позняк      Микола      Мусійович.

1899 р., с. Мочулище, українець. мобілізований в 1944 р. Рядовий. Помер від ран, жовтень

 1944 р.

Позняк      Федір      Миколайович,

1919 р., с. Мочулище, українець. Мобілізований в 1940 р. Рядовий. Про пав безвісти, грудень 1944 р.

 

Шапор  Іван  Гнатокич,

 1912   p.,с. Мочулище, українець. Мобілізова­ний в 1944 р. Рядовий. Загинув у бою, червень 1944 р.

Шапор Сава Юхимович,

 1914 p., с. Мочулище, українець. Мобілізо­ваний в 1944 р. Рядовий. Загинув у бою, жовтень 1944 р. Похов. у с. Нажарки Ладко Варшавського в-ва, Польща.

Шевчук  Михайло  Феодосійович,

1922 р., с. Мочулище, українець. Мобілізований   в   1944   р.   Рядовий.

Загинув.

Шеремета    Микола    Єремійович,

1918 р., с. Мочулище, українець. Мобілізований в і 940 р. Рядовий. За­гинув.

Мітинг – реквієм «Ніхто не забутий, ніщо не забуто» біля пам’ятника загиблим воїнам – односельчанам та вручення медалей дітям війни

В роки війни та перші повоєні роки  людям жилося важко. Для роботи в Германії  вивозили людей. Багато вдів , сиріт.

В школі під час війни працює військовий госпіталь також там лікували від тифу.   В селі багато хворіло і померло.

Німці теж вимагали платити податок, в основному, зерном.

У 1943 році в селі стоїть два тижні партизанський загін С.А . Ковпака, далі вони вирушили на Сарни. Скоріш за все  це листопад – грудень. Під час операції «Південний хрест» по виведенню з ладу залізничного вузла Сарни на важливі магістралі Варшава – Київ.

В людей силоміць нічого не брали. По загону діяв наказ, що за грабунки, мародерство  - розстріл.

Діяло на території Рівненщини  польське партизанське з’єднання, під командуванням  Р. Сатановського.

Можливо, це через  їх загін  і спалили с. Острівці тому, що односельці в своїх спогадах партизанів, які стояли в селі називали «Сатанінцями».  Один із загонів  цого з’єднання  взимку 1944 року  вступив на територію с. Мочулище.

За спогадами старожилів Вальковець Є.П. Вальковець Г.М

«Спершу розвідка прийшла в Мочулище вони звернулися до  старої (Руденки) Пасько Лікери , щось в неї розпитували, а вона тим часом напекла  їм яєчні, нагодувала, стомлені розвідники позасинали.  А основний загін партизанів  ждали розвідку біля «броду».Не дочекавшись  своїх товаришів,  в село вступив весь загін. Зайшли до старости села (Романа Ляшка) розпитували чи не було у них розвідки. Староста відповів ,що ніякої розвідки не було.  Запитали де можна  поселитися.  Було їх приблизно  300 чол.  . Староста села направив їх у сусіднє село Островци. Вони взяли  у них коні. Обіцяли, повернути на наступний день. Там вони і розквартирувалися.

Стояли вони у Островцах дві неділі.

Червоне спалили німці в 1944 році. В «ласий четвер» (масляна), була прощенний неділя. В 4 год. дня село вже згоріло. Залишилось  сім хат. Погоріли люди, хати, хліви, худоба, збіжжя. Картопля залишилась тільки в тих в кого була закопана в «скопцях».

Партизани наступу не очікували. Відступали в сторону Дубровиця. Багато загинуло. Після відступу німців, вбитих партизан возом звезли і поховали на кладовищі.

Згодом було проведено перепоховання в м. Дубровиці.

Визначились своїм героїзмом в боротьбі за кращу долю трудящих Вальковця Федора Федоровича (с. Мочулище), Кота Андрія Маркевича (с. Крупове).

На поліській землі багато слідів  старих окопів, бліндажів. Але най витриваліші , найболючіші сліди  залишила війна у серцях ветеранів, солдатських вдів. І монументи , обеліски на честь загиблих у боях за Вітчизну – то частка вічного вогню народної пам’яті про героїв.

Колгосп

Про організацію колгоспу населення вже інформували вже 1947 році, а в 1948р. вже писали до колгоспу. Вальковець Мусій Лукашович та Богдан  Іван Семенович. Для організації колгоспу у людей брали корови, коні,реманент, збіжжя забирали хліви (перевозили).

Перший колгосп був на території  теперішнього господарства  Шапор Надії там були звезені хліви, (під корівники) в  новоствореному колгоспі були корови, коні, свині. Першою дояркою була Богдан Варвара Миколаївна, першою свинаркою.. , першою телятницею була.

Всю роботу  робили в ручну  або кіньми, їжу для худоби підвозили кіньми. Сіяли,орали кіньми, а косили косами або жали серпами. По дворах  роздавали  норми. Наприклад , викосити гектар жита, пов’язати і зложити в копи. Картоплю садили, обробляли і копали в ручну. Якщо сім’я не працювала в колгоспі  то  не давали поля. Працювали за трудодні. Молоко на станцію возив волами Богдан Микола на ставку.

Зимою з луга перевозили сіно підводами і складали у корівниках для корму худоби.

У 1954 році колгоспи  с.Мочулище, с. Червоне, с. Крупове об’єдналися у велике  господарство ім.. «Калініна» головою колгоспу призначили Андрієнка М.М. з Сельця згодом Чувило О.З. 1963р. перейменовують  у колгосп ім. «Куйбишева».  З кожним роком життя стає кращим вже й перші МТС в колгоспах, будується клуб, відкрито садочок, пошту….

Сім’ї були великі, жити було важко, тому,  дітей з багатодітних сімей (а це була більшість) за згодою батьків забирали в  інтернати де вони знаходилися на повному державному забезпечені.

Розбудовується колгосп. Першим трактористом був Пасько Тодось  Йосипович, Вальковець Михайло Кузьмович він і був бригадиром тракторної бригади.

Головою колгоспу у с. Червоному був Субот Іван Григорович.

В Мочулищі головою колгоспу був Мороз Максим . Пропрацював він один рік. Коли повертався із колгоспних зборів,  біля його хати вбили. Вдовою залишилася жінка. На той час вона була у м. Рівне, а двоє дітей заховалися у старої Руденки. Згодом всі вони виїхали з села.

Світло в селі було від колгоспного дизеля до 12 год ночі, а в 1966р. проводили всім від РЕСу безкоштовно.

В Історії міст і сіл УРСР 1973 року написано:

Мочулище – село центр сільської ради. Розташоване за 7 км. від районного  центру, за 10 км від залізничної станції Домбровиця. Дворів – 176, населення – 774 чоловіка. Сільраді підпорядковані села Червоне, Крупове.

В Мочулищі розташована центральна садиба колгоспу ім.. Куйбишева. За колгоспом закріплено 2153 га землі, в т.ч.935 орної. Осушено 544га. Основний напрям господарства – вирощування льону, картоплі та зернових, м'ясо – молочне тваринництво, є допоміжне підприємство,що переробляє дикоростучі  ягоди та гриби. 49   передовиків нагороджено медаллю «За доблесну працю. На відзнаку 100- річчя з дня народження В.І.Леніна».

В селі є восьмирічна школа, в якій навчається 260 дітей, працює 15 вчителів, бібліотека, фельдшерсько - акушерський пункт, відділення зв’язку.

Партійна організація налічує 19 комуністів, комсомольська – 65 членів ВЛКСМ.

1978 році проходить обєднання колгоспів їз Сельцем.  Правління колгоспу «Зоря комунізму » було в Сельці. Голова колгоспу Боришевський Петро Наумович.  За його правління було побудовано в с. Круповому  будинок культури, а с. Мочулищі сільський клуб, свинарник, кормоцех, склад. але він не довго працював і на посаду голови колгоспу стає  Чумак Микола Сергійович.

Розбудовується село. Краще живеться в колгоспі. Всі поля засіяні нічого не пустує. Населення забезпечене роботою. Багато людей  працює не тільки в колгоспі,а й в Дубровиці на різних підприємствах. Працюють, здобувають освіту, народжують дітей. Село живе. Звичайно, ті хто працює на підприємстві отримують більшу зарплату ніж в колгоспі, але й умови проживання покращуються.

У 1986 році колгосп роз’єднали. В Мочулищі знаходиться правлінні колгоспу ім.. Куйбишева.  Голова Смолянець Микола Федорович раніше працював зоотехніком РАПО.

1990роки головою колгоспу стає наш односелець  молодий, енергійний, перший секретар райкому  комсомолу Голяка Адам Іванович. За його правління в колгоспі багато чого змінюється на краще. Побудовано 18 будинків для молодих спеціалістів,нову контору, переобладнав лазню, добудував ферму,молоко блок, овочесховище. Добудовано бокси для машин, добудовано автозаправку.

Запрацювала їдальня для механізаторів, було закуплено багато техніки:  тракторів, машин, комбайнів,придбано 3 автобуси. Побудовано нову контору, а в старому приміщені контори працювала швейна контора. Проведено централізований водопровід до садочка. Обгородив ферму бетонними плитами.

«ОБЖИНКИ» колгосп ім. «Куйбишева»

Смолярня

У 1947 році з лісгоспу  за селом Мочулище  було побудовано  смолярню.  Привезли котли, бочки, необхідні матеріали ( так , як до лісу недалеко). В лісі після вирубки сосни пеньки які залишалися обкоровували, а згодом виривали. Ці корчі і були матеріалом для роботи  смолярні. Діяло чотири  великі котли . Які топили дровами, а один менший на тирсі. Котли гріли з двох сторін печі. Майстром довгий час робив Новак Іван Миколайович  з Дубровиці.

Працювали тут 7 – 8 чоловік кочегарів, які мінялися, і три чоловіки, які розгружали  і різали корчі. Робітників забезпечували спецодягом. Надавали  путівки для відпочинку під час відпустки. Зарплата теж була, як на той час велика більше 100рублів, а оплата здійснювалася від виробітки.

На смолярні  виготовляли скіпідар, смолу,деревне вугілля. Скіпідар був неочищений, тому він ішов  на доочищення. Кілька років скіпідар переочищали